ГО́ДІ, присудк. сл., розм.
1. Досить, вистачить. На сей раз годі, ніколи, вибачайте (Тарас Шевченко, VI, 1957, 204); — Гнобили нас. — Годі! Смерть буржуям! (Андрій Головко, I, 1957, 66).
♦ Та й годі — і тільки, та й усе. Довго слухав і Бертольдо, Далі мовив на відході: «Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!» (Леся Українка, I, 1951, 369).
2. тільки з інфін. Не можна, немає можливості. Легко сказати, але зробити — годі (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 181); Без наявності найширшого синтезу годі створити образ великої узагальнюючої сили і неминущого, невичерпного змісту (Андрій Малишко, Думки.., 1959, 45).