ДИПЛОМА́ТІЯ, ї, жін.
1. Діяльність уряду та спеціальних органів зовнішніх зносин щодо здійснення зовнішньої міжнародної політики держави. Для імперіалістичних держав дипломатія була і лишається інструментом нав’язування своєї волі іншим народам, знаряддям підготовки воєн (Програма КПРС, 1961, 49);
// перен. Дипломатичні представники певної держави. З метою боротьби проти Росії і Франції німецька дипломатія [у 1882 р.] зробила почин створенню воєнних угруповань, спрямованих проти інших держав (Нова історія. Підручник для 9 кл., 1957, 133); Російська дипломатія вимагала у Варшаві припинення релігійного гніту на Україні (Історія УРСР, I, 1953, 228).
2. перен. Тонкий розрахунок, хитрування, спрямовані на досягнення якої-небудь мети. [Пріор:] Я в Римі не бував, дипломатії ніколи не вчився (Іван Франко, II, 1950, 173); Петров непомітно зітхнув: доведеться сьогодні знайти в собі витримку й здатність до тонкої дипломатії (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 196); Катерина, забувши про всяку дипломатію, просичала зло просто в обличчя Нелі: — Я й не думаю віддавати його кому-небудь, запам’ятай собі! (Ірина Вільде, Сестри… 1958, 355).
♦ Дипломатію розводити — діяти обережно, не розкриваючи своїх намірів. [Мотря:] Піду таки до них додому та у старої Заморенчихи розпитаю. І справді, чого ж тут. дипломатію розводити? (Захар Мороз, П’єси, 1959, 312).