ДУШОГУ́Б, а, чол., розм.
1. Злочинець, який вдасться до вбивства, розбою, лиходійства. І хто би був подумав, що він душогуб! Такий тихий та смирний… (Іван Франко, IX, 1952, 119); Виявляється, що цей хаджі — душогуб. Мало того, він хотів ще призвати до злочину і його, Юлдаша… (Олесь Донченко, I, 1956, 147).
2. Уживається як лайливе слово. — Добре, — здався батько. — Будь ви неладні, душогуби. Поїду (Олександр Довженко, II, 1959, 34); Вона величала їх [втікачів] шибайголовами, шибениками, гайдамаками, душогубами (Юрій Смолич, II, 1958, 58).