ЧАВИТИ, влю, виш; мн. чавлять; недок., перех.
1. Наступати на щось, придушувати ногами, топтати що-небудь. Гнат Голод ішов похмурий і байдуже чавив широкими підошвами прикраси весни (Петро Панч, В дорозі, 1959, 45); Кінь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкає з неї сік (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 69); Чавлячи старими черевиками рідку грязюку, вона трудно пішла в напрямі лісу (Володимир Бабляк, Вишневий сад, 1960, 380).
2. кого, що. Давити, роздавлювати, знищуючи. Він у кімнаті оселився, Де староживець [старожитець] тих країв Весь вік з ключаркою сварився, Дививсь у вікна й мух чавив (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 44); Андрійко опустив голову. — Я сам просився. Тепер я чавитиму проклятих гітлерівців найбільшими танками (Петро Панч, II, 1956, 494); На вії Григорія набігають дві сльозини, він чавить їх пальцями (Михайло Стельмах, Правда.., 1961, 461);
// Стискувати кого-, що-небудь. Чудне щось діється з дідом: йому стало здаватися, немов хтось у жменю взяв його старе серце й став його помаленьку чавити, а дідові стає чогось так жаль-жаль (Степан Васильченко, I, 1959, 133);
// перен. Гнітити, душити кого-, що-небудь. — Ніколи ще панський гріш не рятував мужика, а рука панська завжди чавила нас (Михайло Стельмах, I, 1962, 302); Говорив [Макуха] настирливо, невідступно обплітав Сидорчукову душу залізною сіткою, душив її немилосердно, чавив (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 89);
// перен., розм. Стримувати, таїти щось у собі. Так от воно як! Те, в чому він, Левко, й собі не признавався, а чавив на дні душі, мов гадину, було вже відоме братам… (Михайло Стельмах, I, 1962, 530).
3. Видавлювати, вижимати щось з чого-небудь. У нього славний виноградник, і він під осінь чавить сік (Микола Терещенко, Правда, 1952, 158).