ШПУРЯТИ, яю, яєш, недок., ШПУРИТИ, рю, риш, док., перех., діал. Шпурляти. Та й шпурив [цар] острий палаш молодцеві у грудь (Юрій Федькович, I, 1960, 101).

ШПУРОВИ́Й, а, е, спец. Прикм. до шпур. Шпуровий отвір.

ШПУРНУ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до шпурнути.

ШПУРНУТИ, ну, неш, док., перех., що, ким, чим і без додатка. Однокр. до шпурляти. Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і здох (Українські народні казки.., 1951, 141); Тільки що Мар’я намірилася крикнути: не кидай [шапку]!, як Христя уже й шпурнула (Панас Мирний, III, 1954, 239); [Олімпіада Іванівна:] Знаєте, Якове Григоровичу, як дивлюсь я на оті книжки, то, здається, так би їх і шпурнула в піч! (Леся Українка, II, 1951, 40); Галієнко шпурнув гранату (Іван Багмут, Опов., 1959, 75); Сліпуче сонце шпурнуло у високі вікна гарячим приском, золоті зайчики зграями застрибали по верстатах (Олесь Донченко, VI, 1957, 351); Раптом хвиля вибуху шпурнула професора вбік (Яків Баш, Проф. Вуйко, 1946, 99); Вітер шпурнув у шибки сухим снігом (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 203); Не встиг Терешко закінчити й слова, як Калашник шпурнув носилки й, лютий, вибіг з кошари (Григорій Епік, Тв., 1958, 398); Колись пани у вир війни шпурнули нас, немов в безодні… (Володимир Сосюра, I, 1957, 396);  * Образно. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні (Степан Васильченко, II, 1959, 168); Ми зиму обернемо у літо і землю шпурнемо до сонця… (Володимир Сосюра, I, 1957, 275);  * У порівняннях. — В цеп! — Немов хто міцно згріб нас у жменю і шпурнув уперед, і розсипалися ми по степу, захекано бігли-сунулись, як величезні граблі, огрібаючи степ (Андрій Головко, I, 1957, 65).

ШПУРЛЯТИСЯ, яюся, яєшся, недок., розм. Кидати чимсь куди-небудь або на кого-небудь. — Прибери к бісу своє манаття! — крикнула Варка, шпурляючи ногою Гащин платок. — Не шпурляйся! — обізвалася Гашка, обережно згортаючи платок (Любов Яновська, I, 1959, 248); Правда, ніколи не робила вона дуже щиро, як попоробить, то стає дуже лиха: все лається і всім шпурляється, і дверима гримає, й дітей лупцює (Грицько Григоренко, Вибрч 1959, 216).

ШПУРЛЯТИ, яю, яєш, недок., перех., що, ким, чим і без додатка. Різко, з силою кидати. — Шпурляй на його груддя! — гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках.. — Шпурляй! Чого ти дивишся? Він шпурляв на нас? (Панас Мирний, IV, 1955, 97); Так дригнув ногою [Сагайда], що напівстягнутий старий його кірзовий чобіт відлетів за кільканадцять метрів. — Куди ви шпурляєте? — несподівано почувся знизу Маковеїв голос. — Хіба ви не бачите, що це я йду? (Олесь Гончар, III, 1959, 332);
//  Те саме, що вивергати. Смола кипить, як турецька кава. Вогні під нею палахкотять і шпурляють іскри на боки (Юрій Яновський, II, 1958, 128);  * Образно. А по дорозі на село котився гул. Вітер сердито кидався, шматував його й клаптя шпурляв у темряву (Андрій Головко, I, 1957, 68);
//  безос. З огню почало викидать цілі снопи й шпурляло їх угору (Нечуй-Левицький, II, 1956, 197);
//  Відкидати, викидати що-небудь звідкись. Шпурляла [Соломія] з скрині то свої сап’янці, то усяку одежину, доки знайшла на самому дні своє червоне намисто (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 391); Одсуваю комоду, виймаю хустя, шпурляю книжки, подушку (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 266);
//  Ставити, класти що-небудь недбало, як попало. Коли втомлювався [Уралов], зовсім виснажений, шпурляв акордеон у куток (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 303);
//  перен. Недбало поводитися з чим-небудь. Він доведе, що в науці, як і в житті, є принципи, яких не можна то підносити вгору, то шпурляти під ноги (Семен Журахович, Звич. турботи, 1960, 13);
//  Те саме, що шпурлятися. Розсердилася [Петренчиха], розгнівалася, біга по хаті, кочергами та хватками шпурляє (Любов Яновська, I, 1959, 86); Настя сама не знала, на кого напастись. Шпурляла все в хаті, стукала, далі сіла й почала причитувать (Степан Васильченко, I, 1959, 288); Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди (Юрій Смолич, II, 1958, 29);  * Образно. Весно, ти мучиш мене!.. Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небі (Іван Франко, XIII, 1954, 304); Грім гримить, шпурля перунами, кличе спраглий край (Михайло Драй-Хмара, Вибр., 1969, 277).
♦ Шпурляти грудкою (грудки, камінці, камінцями і т. ін.) в чий город — те саме, що Кидати камінці (камінець) у город (див. камінець). Олеся догадалась, що Онися шпурляла грудкою просто таки в їх город, схопилась з стільця й почала ходити по світлиці (Нечуй-Левицький, III, 1956, 177); Шпурляти гроші (грішми, грошима) — нерозсудливо витрачати гроші. Примх, іграшок і розкошей З-за кордону не везли [люди]; Не шпурляли дурно грошей, — Та в кого вони й були? (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 369).

ШПУРЛЯ́ННЯ, я, сер. Дія за значенням шпурляти. А нащо каміння шпурляв? От тобі за шпурляння й маєш (Словник Грінченка).

ШПУ́РИТИ див. шпуряти.

ШПУР, у, чол.

1. гірн. Вузький циліндричний отвір, який висвердлюють у гірських породах і наповнюють вибуховою речовиною під час вибухових робіт. Батурін з’ясував, що в м’яких породах належить бити рівні шпури, у твердих — скісні (Олекса Гуреїв, Наша молодість, 1949, 117); Уже давно зачистив [бригадир] краї забою, хлопці приготували свердла, щоб робити шпури під вибухівку, а він продовжував працювати (Микола Ю. Тарновський, Незр. горизонт, 1962, 10).

2. мет. Отвір у горні шахтної печі для випускання рідких продуктів плавки.

ШПУНТУВАТИ, ую, уєш, недок., перех., спец.

1. Виготовляти, вирізати шпунт (див. шпунт 1 1). Юрко.. готувався шпунтувати осикову гонту (Михайло Стельмах, I, 1962, 543).

2. Робити що-небудь, використовуючи шпунт (див. шпунт 1 2).

3. Забивати, закривати отвір бочки шпунтом (див. шпунт 1 3).